У середні 2014 року мовне питання в Україні було одним з найгостріших. Проросійські мас-медіа називали прийняття мовного закону одним із чинників початку збройного конфлікту на Донбасі, забуваючи про те, що незважаючи на закріплений статус української мови у державі, нею спілкувалися здебільшого у західних областях.
Більшість населення розмовляло російською мовою, відносило себе до т.зв. «російськомовних українців» та пов’язувало надії на краще життя тільки у співжитті з Росією. Ніхто навіть не міг уявити, що Україна може знаходитись у стані, хай неоголошеної, але війни з нашим східним сусідом. Авжеж були приклади, коли вчорашні друзі Росії за один день ставали злішими ворогами. Грузія, Молдова – колишні співмешканці по СРСР, завдяки російській пропаганді ставали далекими і незрозумілими для нас – українців. Треба визнати, що навіть ми вірили, що у 1992 році у Придністров’ї з’являлися «фашисти», які по-звірячому нищили мирне населення, а Грузія у 2008 продалася ненависним США та з їх допомогою намагається вирішити свої територіальні питання. Потім був Майдан. Важкий час, який показав, що наша нація готова боротися за своє майбутнє. Не кожен з нас розумів, що буде далі та найголовніше, що робити, але більшість бажала змін. І коли казали, що люди виходили на площі в пошуках «швидких грошей», я вірив, що все це було за покликом серця.
З початком анексії Криму та бойових дій на сході України, уявлення про колишню «братскую республику» змінилося. Спочатку ніхто не вірив, що «сусіди» спроможні на підлість. Репортажі російських та проросійських ЗМІ викликали спочатку обурення, а потім регіт. Розумна людина одразу могла розрізнитифейки від правди, однак не завжди вдавалося розвінчати надумані міфи та донести здоровий глузд до оточуючих, особливо до людей похилого віку, які ставали заручниками російського телебачення. Саме у цей час нація почала проходити своє хрещення. Спочатку деінде з’являлись українські прапори: поодиноко висіли в кімнатах та офісах, потім активніше розвішувались на балконах та під час святкової ходи. Люди частіше почали використовувати вишиванки не лише на державні свята, а й як повсякденний одяг, віддаючи перевагу красивому національному вбранню, а ніж звиклим сорочкам та краваткам.
Окрім цього, мова стала основним фактором українського самоусвідомлення.
Пам’ятаю як в місті в кінотеатрі почали організовували кінопокази виключно українською мовою, що спочатку викликало обурення у місцевих мешканців. Проте, після декількох сеансів, всім настільки сподобався український дубляж фільмів з локалізованими жартами, що ніхто не помічав різниці між російською, якою розмовляли у повсякденні, та українською в кінотеатрі. У військових мова була одним з методів шифрування радіоперемовин. Не кожен росіянин, або навіть коллаборант з числа вчорашніх громадян України, міг зрозуміти зміст повідомлень українських захисників. Змішування регіональних висловів, професійних термінів та жартів створювали неповторний код, який працював не гірше славетної «Енігми». Вчорашні «западенцы» сьогодні ставали побратимами та найкращими друзями для мешканців східних областей, які потроху почали спілкуватися українською. Спілкуючись з друзями, часто чую, що вдома вони вже спілкуються виключно українською. А чому тільки вдома? Чому не на роботі, не з друзями? Кажуть, що не зручно, що не всі розуміють, не кожному подобається українська та і яка різниця?! Шановні, різниця є і вона колосальна, бо століття заборон спілкування, писемності та традицій зробили з квітучої та працьовитої україномовної Донеччини «исконно руський Донбасс» з підмінними поняттями життя та бандитизмом.
Зараз кожен з нас повинен визначитись, як він або вона бачить Україну через 20-30 років. Треба визнати, що роки незалежності не дуже наблизили нас до європейського суспільства та якості життя. Увесь цей час ми фактично були прив’язні до берега, боячись зробити впевнений і свідомий шлях від колишньої «тюрьмы народов»на зустріч своєму місцю серед європейських держав.
Спілкуйтеся мовою! Так, українська мова не найпоширеніша у світі, проте ні в кого не викликає сумнівів її милозвучність. Немає українського перекладу фільмів, ігор або книжок – пишіть офіційним розповсюджувачам, в центри перекладів, створюйте попит на український контент. На відеохостингах створюйте українські субтитри - це не важко зробити, проте для цього має бути деякий досвід перекладу. А от у соціальних мережах – просто коментуйте українською, розміщуйте проукраїнський контент, бо нам є чим пишатися, а ворогам заздрити.
Комментарии