Журналісти зі Слов’янська (сайт 06262) написали статтю про Дружківку. Згодні з тим, що написано?

З початку повномасштабного вторгнення Олена жодного разу не їздила до Дружківки. Весь цей час там жила її сім’я - мама з бабусею і сестра. 

У перші тижні жінка з сином виїхали на захід України. Дуже довго вона хотіла провідати родичів, але відкладала. Чи то хвилювання, чи то страх побачити місто і сім’ю зовсім іншими.

“Я не знала, як там. Напевно, знаходила для себе масу відмовок, щоб туди не їхати: робота, гроші, ще щось. Але я розуміла, що то мені буде важко”.

Батьки Олени переконували її у тому, що вдома все добре, все так само, як і було. Попри це Олена стежила за новинами Дружківки, бачила інформацію про прильоти, деякі сталися навіть біля її дому. Але рідні продовжили впевнено казати, що життя у місті триває.

Коли Олена приїхала, вона побачила те, чого очікувала і чого боялась. І до війни Дружківка не була процвітаючим містом, не мала багато місць роботи, не відрізнялась особливим розквітом. Зараз місто стало ще більш сірим і депресивним. 

“Я була дійсно шокована. Там і по центру були прильоти. Багато руйнувань, забиті вікна. Для мене це було емоційно болісно, бо весь цей час, поки я була у Дружківці, я чула постійні вибухи, свист ракет, звуки літаків та гвинтокрилів. Це місто, в якому постійно чути війну”.

Дуже часто було так, що спочатку Олена чула вибухи, а вже потім включалась сирена. Це додавало розуміння постійної небезпеки.

Насправді, люди вже звикли до такого життя, вони вже не звертають увагу на постійний свист чи стрільбу. Для них це все - вже норма. Найбільше Олену вразило те, що там продовжують жити сім’ї з дітьми. На вулицях можна побачити вагітних, мам з новонародженими у візочках. Попри постійні звуки війни, деякі сім’ї не хочуть виїжджати, або повертаються у Дружківку.

“Мені боляче, коли ось так гинуть діти через те, що мами у прифронтових зонах халатно відносяться до життя своїх дітей. Що б там не казали, як би вони не намагалися виправдати себе, але я вважаю, що життя дитини - найважливіше. І сім’я має відповідати за безпеку своїх дітей”.

Під час гострої фази на Донеччині, у Дружківці не було світла, води, газу. Так, людям привозили гуманітарну допомогу, але життя було дуже важким. Попри це, були люди, які залишались.

Батьки Олени не евакуювалися  Дружківки, бо не захотіли залишати декілька квартир, також вони продовжують роботу і можуть заробляти гроші, проте для дівчини це не виправдання. Адже з ними зараз залишається її молодша сестра, яку батьки також не хочуть відпускати. 

“Ти на це все дивишся і не розумієш. Я, побувавши там два дні, зрозуміла для себе, що все, що кажуть люди, які живуть там - це захисна реакція. Вони живуть під постійним вибросом адреналіну. Вони вже, можливо, не можуть інакше. Після нашої перемоги, будуть жахливі наслідки, адже наші люди будуть дуже покалічені психічно. Особливо діти”.

Олена розповідає, що не розуміє, як люди, які туди приїжджають, говорять, що все нормально і спокійно. Для неї це місто - дуже близьке до війни, яке час від часу зазнає обстрілів.

Під час поїздки дівчина була дуже морально виснажена. Вона пройшлась по місту і на власні очі побачила, якою стала її Дружківка. Ще більш сіра, сумна. 

Олена говорить, що не готова найближчим часом знову повернутися у Дружківку. Попри те, що її не лякали звуки вибухів, саме розуміння, що її життя належить ворожій ракеті, подавлювало. 

“Ти сидиш і не знаєш, прилетить тобі сьогодні, чи не прилетить. Від тебе там нічого не залежить”.

Люди у Дружківці майже не реагують на сирени. Дуже рідко Олена бачила, щоб хтось ховався у сховище. 

Коли дівчина виїхала назад, вона відчула полегшення. Так, їй було безмежно боляче і образливо, що у Дружківці залишається її сім’я, але для себе вона зрозуміла, що жити в таких умовах би не змогла.