Михайло Усатюк, командир відділення 45-ї державної пожежно-рятувальної частини (м. Дружківка) родом із міста Бахмут. У лавах ДСНС перебуває з 2005 року. Має нагрудний знак “За відвагу в надзвичайній ситуації”.

З дитинства мріяв стати рятувальником і допомагати людям. Його надихнув випадок у школі, коли до навчального закладу приїхала пожежна машина й провела навчання з ліквідації умовних пожеж. Саме тоді він вперше побачив рятувальників у дії й вирішив присвятити цьому своє життя. “Я з дитинства мріяв стати рятувальником. У 2005 році прийшов до 88-ї державної пожежно-рятувальної частини міста Соледар і відтоді працюю, допомагаючи людям”, — розповів Михайло.

“З початку повномасштабного вторгнення я, не вагаючись, залишився на рідній Донеччині, бо розумів свою відповідальність перед людьми. Через інтенсивні обстріли нам із колегами довелося передислокуватися спочатку з Соледара до Бахмута, потім до Миколаївки, а зараз проходжу службу у Дружківці. Я неодноразово залучався до порятунку людей, гасіння пожеж і, найстрашніше — до ліквідації наслідків ворожих обстрілів. Кожен виклик — це щось нове, бо кожна подія унікальна і потребує повної віддачі”, — поділився Михайло.

Михайло працює у вкрай складних умовах — як фізичних, так і психологічних. Під час ліквідації наслідків обстрілів рятувальники стають мішенню для повторних атак. “Одного разу в місті Соледар ми виїхали на ліквідацію наслідків ворожого обстрілу на території місцевого підприємства. Щойно почали працювати — по об’єкту знову вдарили. Це був не поодинокий випадок: майже кожного разу, коли ми туди приїжджали, ворог прицільно нас обстрілював”, — розповідає командир відділення.

Найбільш пам’ятні події, до яких залучався Михайло, відбувалися у 2022 році, коли його підрозділ дислокувався в Соледарі. Тоді обстріли були особливо інтенсивними, а виїзди — небезпечними й непередбачуваними. Попри загрози, рятувальники постійно виїжджали на місця влучань, аби рятувати життя й ліквідовувати наслідки атак. “Одним із таких виїздів був до с. Бахмутське Бахмутського району, влучання прийшлося у складські приміщення фермерського господарства, була доволі складана пожежа й повторні обстріли. Також пам’ятаю випадок, коли під час повернення з чергового виклику нас почали обстрілювати, довелося змінювати маршрут - після того ми перестали їздити тією дорогою. В іншій ситуації ворожий снаряд впав усього за 200 метрів від нашої машини. Такі моменти назавжди закарбовуються в пам’яті та нагадують, наскільки небезпечною є наша робота”, — ділиться Михайло Усатюк.

У квітні 2022 року Михайло евакуював свою родину — матір, сестру, дружину та 14-річного сина. Наразі мати з сестрою мешкають у Житомирі, а дружина з сином — у Полтаві. Попри відстань, родина завжди на зв’язку та підтримує Михайла, розуміючи важливість його служби. Дружина працює психологом у міжнародній організації, тож добре усвідомлює всі труднощі, з якими він стикається.

До повномасштабної війни Михайло захоплювався риболовлею та створенням виробів із металу — займався зварюванням, ремонтом, майстрував. Нині, через війну та зміну місця служби, він тимчасово залишив улюблені справи.

“Я мрію про якнайшвидше завершення війни, про щасливих, усміхнених і спокійних людей. Найбільше — про те, щоб наші діти росли в мирі, любові та без страху за завтрашній день. Це моя найголовніша мрія”, — каже Михайло Усатюк.

Михайло — не з тих, хто шукає визнання чи гучних слів. Його сила — у щоденній самовідданій праці, у готовності бути там, де найнебезпечніше, і в здатності залишатися людиною навіть у найтемніші часи. Він — втілення стійкості, гідності та справжнього героїзму, про який не кричать, але який змінює життя.

“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів”