26 квітня виповнюється 38 років від дня найбільшої техногенної та екологічної катастрофи в історії людства – аварії на Чорнобильській АЕС. «ДНЛ+» публікує спогади дружківських ліквідаторів, опублікованих у книзі «Чорнобиль очима очевидців».

Анатолій Козьменко, який народився 1946 року у Дружківці, за командою військкомату виїхав на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС у перші місяці. У складі Донецького полку цивільної оборони Анатолій 2,5 місяці займався очищенням землі: вивозив заражений радіацією ґрунт, перекопував землю. На третьому енергоблоці мив різні приміщення, очищав його від сміття. Чоловік 9 разів працював на даху четвертого енергоблоку на різних позначках. Робочий цикл тривав 40 секунд. За цей час ліквідатори встигали схопити шматок графіту чи бетону та швидко скинути вниз з даху. Захисні засоби були примітивні – респіратор, гумові чоботи та солдатська роба. Коли термін служби закінчився, всіх вишикували, подякували за роботу і сказали, що всі вони отримали безпечну дозу рентген.

Анатолій повернувся на Дружківський машзавод у транспортний цех упорядником поїздів, але працювати довго не довелося – він лікувався у лікарнях Дружківки, Донецька, Києва. Чоловіка мучила постійна слабкість, головний біль, який позбавив його сну та спокою. Анатолій отримав третю групу інвалідності та йому заборонили працювати на транспорті. Незабаром чоловік помер.

Костянтин Яковенко народився 1960 року у Дружківці. 26 червня 1986 р. У 25-річному віці він був направлений за призовом військкомату на ЧАЕС для ліквідації наслідків аварії на 4-му енергоблоці. Він працював на даху електростанції. «Там, де трубу було розірвано, дозиметрист дозволяв нам працювати від 40 секунд до 4 хвилин. Хватали шматок графіту, добігали до кінця даху та скидали вниз. Операція повторювалася. Тут, на позначці «56», працювали молоді та найвитриваліші. Внизу працював радіокерований бульдозер, який прибирав скинутий з даху радіаційний матеріал. Підіймалися ми сходами, ніби на горище, а потім бігли до графіту, що лежав на майданчику біля труби. Траплялися випадки, коли шматки графіту чи бетону відламували ногами, лопатами, що лежали тут. 14 днів я пропрацював зі своїми товаришами на позначці «56». Зазвичай ми працювали добу. Бігали не лише по даху, бігли навіть у лазню. І, тільки помившись і переодягнувшись у чисте, ми приходили до тями. Якби я не був фізично підготовлений, то не витримав би такого навантаження. Деякі сходили з цієї дистанції першого дня…»

Володимир Шишкін народився 1951 року в місті Холмську Сахалінської області, а в 1977 році переїхав до Дружківки разом із молодою родиною. Володимир у серпні 1986 року добровільно вирушив на ліквідацію. Його перша трудова вахта розпочалася 3 серпня. «Після отримання наряду та перевдягання ми бігли галереєю, що з'єднує 3-й та 4-й енергоблоки. У такий спосіб добиралися до робочого місця. Працювали безпосередньо на зруйнованому четвертому реакторі та біля нього. абирали шматки бетону, графіту, вручну вантажили їх на автомашини і відвозили до могильника. Робочий цикл тривав від однієї хвилини до тридцяти хвилин і години залежно від дози, яку випромінювало сміття».

Як зазначає Володимир, дозиметр був лише у старшого групи. Чіткого обліку при цьому не було – справжньої дози опромінення ніхто не знав.

Після закінчення робіт працівники милися та поверталися назад до місця дислокації. Протягом 15 діб щодня Володимир працював на цій ділянці. Після закінчення відрядження чоловіку видали довідку, де було записано дозу опромінення – 22,400 бер, а у супровідних документах на ім'я керівництва вказувалася інша цифра – 24,9. «Це ще раз підтверджувало відсутність нормального обліку. За 15-добове відрядження ми жодного разу не виїжджали до «чистої» зони. Ми були завжди поряд з 4-м реактором, хоча багато керівників на нас, добровольців, дивилися, як на людей, які приїхали «збити гроші». Але це було не так – кожним із нас рухав патріотизм, любов до Батьківщини, свого народу».

31 серпня 1989 р. військкомат знову призвав Володимира на ліквідацію наслідків на ЧАЕС. Батальйон, де служив чоловік, виконував роботи із дезактивації приміщень 4-го енергоблоку. Володимира було нагороджено знаком «Шахтарська слава ІІІ-го ступеня», Почесною грамотою та грошовою премією. 1991 року він отримав ІІІ-ю групу інвалідності, а через 4 роки – ІІ-ю.

Володимир Білашенко народився 1961 року у Дружківці. Закінчив 10 класів, а 1984 року – Донецький медичний інститут. У м. Татарбунари Бессарабії працював лікарем. 1985 року повернувся до Дружківки і працював епідеміологом.

20 червня 1986 року Володимир вирушив до Чорнобиля на ліквідацію аварії на АЕС. Після прибуття до Білої Церкви всіх новобранців переодягнули у військову форму. Без затримок спецмашинами відправили до 25-ї бригади. Лейтенанта Бєлашенка визначили до оперативної групи Міністерства оборони СРСР у селі Фрузинівка. Пункт санітарної обробки підпорядковувався безпосередньо оперативній групі.

«Два місяці знайомився із зоною, – розповідає Володимир Білашенко. – Потім повернувся до частини. Працював на даху третього енергоблока атомної електростанції. На різні позначки водив групи, у яких цикл роботи тривав не більше 30 секунд. Збирали шматки бетону, графіту та іншого сміття та скидали з даху. А потім уже бульдозер виштовхував сміття у заданий район.

У реакторній залі зі своїми солдатами проводив дезактивацію приміщень. Нам дозволялося працювати до 15 хвилин. Одягнений я був у той самий солдатський костюм, який отримав після приїзду. На рот одягав захисні «пелюстки», хоч їх і вистачало ненадовго.

Після активної дезактивації приміщення нам потрібно було укласти та закріпити на підлогу спецматеріал, схожий на лінолеум. Цю роботу виконували за кілька заходів. Один технологічний цикл тривав десять хвилин. Потім усі бігом бігли за бетонну стіну. П'ятнадцять хвилин перекуримо, поговоримо, обміняємося думками. Потім знову у бій. І так доти, доки не виконаємо завдання. Увечері виїжджали до частини. На нас чекав душ і, звісно, ​​чудовий обід. Після невеликого відпочинку вечірній інструктаж, тобто. детальна розстановка: хтось їде на атомну станцію, хтось – до Чорнобиля на дезактивацію. Як одну з найдосвідченіших, мою групу відправили о п'ятій ранку на підпорядкування спецпрацівників із військового штабу.

Виділили кімнату під реактором третього енергоблоку. На підлозі покладено свинець. Дозиметрист попрацював добре і нам тепер потрібно було забетонувати великий майданчик. Бетонозмішувачі постійно під'їжджали до входу в третій блок і вивалювали бетон. Ми з солдатами відрами тягали його і клали. Робота нелегка.

Я навіть забув, що сьогодні у мене день народження. І слова моїх однолітків, що з'явилися на стіні і на великому майданчику, нагадали, що «28 вересня лейтенанту Володьці – 25 років».

Я трохи зніяковів. Потім підійшов виробник робіт із військового штабу і сказав: «Лейтенанте Белашенку, ваша група попрацювала добре. Молодці. Сьогодні ви всі отримали рентген більше, ніж належить. І друге. Володимире Миколайовичу, вітаємо вас з Днем народження. Бажаємо міцного здоров'я. Нехай ваша праця обернеться сторицею для чорнобильців, нашого народу».

У розташування полку, що знаходився за 3 км на південь від села Рудня-Іллінецька, їхали трохи втомлені та мовчазні.

«У їдальні сильно не наїдатися, - сказав я посміхаючись. – М'ясо диких кабанів для шашликів беру на себе, а найшвидші – Миколи та Віктор – до Києва по горілку, візьміть гроші. - Я простягнув солдатам купюру. – А шашлик готуватимемо разом».

Керівництво полку дозволило солдатам відзначити день народження товариша, свого командира, і всі вирушили до лісу.

Був хороший шашлик та міцні напої, тости, привітання, пісні. А пізно ввечері у розташуванні частини ще довго звучали пісні та музика. І був лад.

Полк готувався до зимівлі. Роботи на ЧАЕС тривали. Солдати поступово виїжджали додому, до нас приїжджала заміна. Офіцерів змінювали персонально. Кожен знав свого змінника і терпляче чекав.

У цей період йшли монтажні роботи каркасу на «серкофазі». Підсобної роботи вистачало всім. Зі «старих» залишався я і командир полку. Усі вже роз'їхалися. Якось командир полку сказав мені: «Володимире Миколайовичу, не можу наказувати, але на дах третього енергоблоку треба один раз супроводити групу солдатів, які щойно приїхали». Я погодився. Проінструктував під час під'їзду до АЕС. Працював разом із ними. Все йшло нормально. Відпрацювали певний час, виконали певний обсяг робіт і почали спускатися з даху. Я йшов замикаючим. Раптом один із солдатів уже на нульовій позначці головою зачепився об куточок, похитнувся, упав і сольно поранив голову. Я наказав групі рухатися на вихід до автобуса, а сам узяв на плечі хлопця, зовсім юного солдата і почав тягнути. Мабуть, від перевантаження заблукав у руїнах. Сіли перепочити. Солдат почував себе погано. Мимо пробігала група. Вони побачили нас.

- Лейтенанте, що ви тут робите? Бігом звідси.

– Куди? В який бік?

Хлопці показали дорогу. Ми поспішали, адже на нас в автобусі чекали солдати. Так закінчилася моя остання вахта. А наступного дня мене змінив старший лейтенант Селіщев. Я їхав до Дружківки.